Дебюти молодих українських прозаїків, як правило, можна поділити на три категорії: звичайна попса, хороша і якісна попса та серйозна література. А от, десь між другою і третьою категорією перебуває роман Іолани Тимочко «Перший спалах».
Дебютантом, звісно, авторку можна назвати лише умовно. Іолана пише з десяти років, закінчила відділення «Літературна творчість і українська мова та література» Інституту філології Київського університету імені Тараса Шевченка, мала за наставника видатного прозаїка та науковця Володимира Даниленка. Видно з текстів, що на дослідженні літератури та творчості, так би мовити, собаку з’їла. А ще авторка пише розкішні вірші та захоплюється створенням потрясних фотознімків.
Сюжет «Першого спалаху» крутиться навколо школяра Андрія Маковея та його родини. Під час прогулянки лісом під дощем у юнака влучає блискавка, після чого до його життя повертаються старі дитячі страхи, хлопець розкриває в собі здібності математичного генія, зустрічає невгамовну дівчину Кіру та її дядька священика, котрий має зв’язок із трагічним минулим Андрія та його матері.
А все починається з «Прологу», а в нім фрази «Ці двоє ідіотів мене дратують». Одразу закрадається думка, що наш ліричний герой-оповідач — людина пряма й різка, а читаючи далі дізнаємося, що ще й не балакуча і відлюдькувата.
Також впадає до ока персонаж Кіра, яка постійно смалить цигарки. Так і хочеться подумки дописати, назвати її «сигарето-вогнедихаючим дракончиком». Потім, трішки опісля, оповідач, а точніше оповідачка на ім’я Анна буквально шокує читача, представляючись янголом із плоті і крові, котра живе з іншими людиноподібними янголами в одному будинку, що знаходиться в Країні Див, про яку колись писав Льюїс Керрол. Алюзія на шедевральне Задзеркалля Льюїса Керролла й надалі спостерігається у ході оповіді «Першого спалаху»: порівняння світу снів-марень Андрія Маковея з Дивокраєм, «дві Аліси», що «лежать обійнявшись, на теплому ліжку сивого священика…» та й не буквально, звісно, вигадана Приліщина, де відбуваються події, є ніби своєрідним чаруючим світом — аналогом керролівського Дивокраю.
Персонажі роману полюбляють фантазувати, накручувати в собі відчуття страху, кидатися «філософськими» припущеннями (напевно, через свій юнацький занадто молодий вік), напиватися до чортиків і шукати пригод.
Яскраво впадає до читацької уваги чудовисько з приліського озера. Величезне, біле, з великими кігтями-нігтями — Приліське чудовисько. Утопленики «з тонкою як папір шкірою, що мерехтить у світлі свічок, і зі злим, повним ненависті, холодним поглядом». Вони щось шепочуть у снах героїв… Своєрідна фішка роману. Символ жахіття. Страхи, які супроводжують принаймні двох персонажів «Спалаху». Образ цвинтаря: статуї янголів і горгулій, старі могили і фантазії про історії, що пов язані з мешканцями некрополісу. На рівні з загадковим лісом, нічними жахами і примарами з озер Прилісся обвивають «Перший спалах» лячною атмосферою.
«Салют незайманим!»; «Секта щасливих людей» і так далі — фірмові авторські вислови. Цитати не глибокі й не серйозні, але все одно чимось геніальні та веселі-веселкові для світу героїв підлітків «Першого спалаху». Вони ніби додають свіжого подиху життя в роман.
Є якийсь магнетизм у тексті Тимочко. «Перший спалах», певний магічно-містичний вимір, де зустрічається те традиційне, чим так притягує українська проза (від класика Михайла Коцюбинського з його «Тінями забутих предків» і до сучасниці Анни Багряної з її романом «Етимологія крові»).
Ця книга щось між поезією в прозі і чаруючим всесвітом казкового сну на папері. З того сну не хочеться й прокидатися, настільки майстерно молода письменниця бере в полон неповторним плетивом рядків своєї оповіді.
Немає коментарів:
Дописати коментар