Степан Процюк "Варвари"

Прикарпатський письменник Степан Процюк своїм твором відкриває для читача дещо таємничий, дещо навіть страшний, але справжній світ тієї доби, часів, коли людина за власну думку, позицію, мову, і просто любов до своєї країни могла запросто бути позбавлена волі і навіть життя… Радянська влада (а вона ж і названа автором варварами) не зупинялася ні перед чим… Дія відбувається в селі Зернівка. Зажерливу, ненависну владу символізують у творі кагебісти, які тлумлять морально і фізично головного вчителя Миколу Панасовича, згодом, молодого хлопця, учня талановитого вчителя Івана... Прислужницею цій владі у творі є Октябрина Едуардівна, яка вчить дітей у школі математики (хоча математик з неї ніякий, як пише автор…). Головне її завдання – це спостерігати і доповідати. Важко уявити, напевно, сучасній людині, в якій задушливій атмосфері жили тоді люди, а головно ті, хто мали силу духу, були нескореними, попри все, залишались людьми. Такими є герої твору, автор наділяє їх особливим стоїцизмом. Ніякі обіцянки про гарну роботу, квартиру і багато іншого не змінили переконань вчителя. Для нього було гидко думати, що він може каятися в чому-небудь. «Краще здохнути. Я не зможу жити з покаянним листом на СЕРЦІ…».

Мене вразили сторінки про Мову. Дуже символічно автор вводить у канву тексту цей образ, наголошуючи, що так як і живим людям, нашій Мові боліло, і рани її кровили від того, що з нею робили. «Чиїсь катівські руки викопували дівчині Мові все глибшу могилу… Дівчину мову знеславлюють, проголошуючи недоумкуватою і неповносправною, сировинним матеріалом для фольклору, сіл і гопака…». В романі є багато акцентів на слові «серце», причому дуже талановито вони виглядають. Читаєш – і подих затамовани й: «Вчитель є моїм другом, батьком мого серця…», «люди тікали з церкви з переляку, коли чули жіночий голос, забували там свої речі і готові були забути там свої серця!», Марта згадувала Івасеву білу сорочку і сіренький піджачок, через який світиться його серце!»

Образ церкви теж заслуговує особливої уваги. Спустошена, наче самотня пустеля, вона, попри все залишилася жити. Навіть була спроба її зруйнувати, але у «найвідповідальніший момент» тому, хто мав це роботи відняло руки…

А ще запам’ятався образ весни: квітня, травня – як головного тріумфатора. «Травень розкушував, як великий римський полководець…, наче юний князенко, ніс попереду щит, з якого проростали троянди і бузковий меч…». Дійсно, ніщо не могло не затьмарити краси природи, її величі і сили. Цьому диву природи навіть кати не могли завадити відбуватися…

Щира дяка автору за таку книгу! Давно я з таким захопленням читала... Хотілося ще... Всім раджу. Попри все, цей текст вчить красі та людяності…