пʼятницю, 29 квітня 2016 р.

Тонка межа між тиском і вихованням

Справедливо стверджують, що школа — другий дім. Із яким настроєм ідуть туди діти, зокрема, з яким настроєм ідуть на конкретні уроки — з радістю чи як на каторгу — найбільше залежить від ставлення вчителя до дітей, атмосфери, яку він створює на уроці. Батькам завжди хочеться вірити, що діти потраплять до учителів, які люблять свій фах та дітей. Та, на жаль, раз по раз ми стикаємося з випадками, коли вчителі принижують дітей чи навіть б’ють. Так, за даними Центру "Соціологічний моніторинг", 28% українських учнів пізнали на собі зверхність та жорстокість вчителів. Як відрізнити методи педагогічного тиску від психологічного насилля, як зрозуміти дитину в кожний конкретний період її життя та допомогти їй пізнати себе, як захистити дитину від агресії вчителів, розповіла кандидат психологічних наук, докторант, старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Олена ЛІЩИНСЬКА.
— Олено Альбертівно, ви разом з колегами проводили дослідження педагогічної спільноти. Чим отримані результати можуть бути цікавими для батьків та вчителів?
— Ми три роки досліджуємо педагогічну спільноту — професійну і непрофесійну. Тобто вчителів і батьків. Зокрема, я вивчала артефакти — неочікувані результати педагогічного впливу... У зв’язку з цим мене хвилює зловживання в педагогічній сфері — авторитетом, тиском. Особливо після низки випадків травмування дітей, які трапилися в Україні, а також дитячих самогубств. Мене хвилює питання, що, з одного боку, є зловживання, а з іншого — якщо ми тиражуватимемо негативні випадки педагогічної взаємодії, то це може й нашкодити дітям (сприятиме хамству, правопорушенням тощо). Тому питання взаємодії — інформування особистості в педагогічному процесі — дуже тонке. Часто вчитель буває жертвою дитячої жорстокості, агресивної поведінки, але все-таки частіше нею стає дитина. Причина — вчитель, маючи свої життєві проблеми, може використати дитячий потенціал, а він має використати його стільки, скільки потрібно для навчання і виховання, на компенсацію своїх негараздів. Тут і за руку ніхто не схопить, і юридично нічого не доведеш... Якщо батьки й вчителі будуть знати про таке явище, як психологічне насильство, зловживання — авторитетом і педагогічний тиск, як у школі, так і в дома, то це, врешті решт, може змусити людей задуматися над цим і дозувати свій вплив на дитину. Тому що всі проблеми, які існують між дорослими і дітьми, — на совісті дорослих. У всіх конфліктах, які виникають між батьками і дітьми, між вчителями і дітьми, — винні дорослі, адже в дорослого більше знань, соціальної компетентності і він мав би попередити, вибрати той рівень спілкування, який би привів до формування, а не до деформуванння.
— Наскільки наша педагогічна спільнота — професійна та непрофесійна — є особистісно та соціально зрілою для того, щоб конструктивно вирішувати конфліктні ситуації з дітьми? Очевидно, в школі з нашими зарплатами залишилися ті, хто працюють за покликанням?
— Мої контакти з вчителями, я а — мама підлітка, приводять до висновку, що нині в школі здебільшого залишилися саме ті, хто дійсно почуваються вчителями і відчувають поклик до цієї професії. Можна сказати, що це стосується тих, кому від 30-ти. Бо ті, хто не хоче працювати в школі, нині мають широкий вибір працювати в інших проектах. Але є нюанс: це бажання бути вчителем теж може бути не зовсім чистим і безхмарним. Тому що вчитель має владу над учнем — владу експерта, адміністратора, авторитета. Усі види влади. Йому іноді хочеться самостверджуватися (який він гарний спеціаліст, наскільки він креативний). Це дуже тонке місце навіть коли є покликання до педагогічної роботи. Тоді вчитель може вимагати від дитини більшого, ніж це відповідає її потребам. Гадаю, батьки часто зустрічаються з ситуацією, коли всі поважають вимогливого, авторитетного вчителя, діти побоюються його. Я часто спілкуюся з батьками і знаю, як вони схвалюють таку позицію вчителя. Але, за великим рахунком, він задає дітям домашнього завдання набагато більше, ніж треба за нормами. Разом із тим, й інший вчитель хоче бути авторитетним, щоб його поважали, і він теж дає більше завдання, ставить жорсткі критерії. І от батьки розповідають, що дитина — восьмикласник чи дев’ятикласник — приходить в школу і до 9-ї вечора робить уроки. Що це таке? Це випадок психологічного насильства. Мама каже: "Добре, вона повністю зайнята і не має часу ні на дурні розмови, ні на вештання..." Тобто мама вирішує свою тривогу за дитину, яка росте, компенсує її тим, що дитина повністю зайнята. Але ж дитина сильно напружується, в неї немає часу для перебування на самоті з собою — для якогось осмислення життя, чогось приємного в житті, є тільки обов’язки. Зрештою, так ми формуємо невротичну особистість. Виходить, що наша непрофесійна педагогічна спільнота сама компенсує таким чином, і дозволяє так компенсувати вчителям свою тривогу і не дуже чесні по відношенні до дітей почуття.
Мене це хвилює ще й тому, що психологічне насильство включає психосоматичні чинники — у дітей з’являється хворобливість. Ми пам’ятаємо, що в Україні на уроках померли кілька дітей від хвороби серця, а скільки є ще різних хронічних хвороб, особливо шлункових? Не тому що вони їдять в сухом’ятку, хоча це й теж впливає, а тому, що вони сильно напружуються, тому що постійно перебувають у стресовому стані. Я почала аналізувати закордонний досвід. Візьмемо, наприклад, американську школу — ранню. У перші два роки діти вивчають свої права. Дитина приходить в школу і там немає ніяких критеріїв — ти маєш знати те-то і вміти те-то. А в нас — драконівські очікування від дітей. Ми почали їх вчити із шести років. Я розмовляла із вчителями молодшої школи і вони кажуть, що не потрібно дітей вчити з шести років, тому що вони знають, що дитина дозріває в той час і відкривається — вони чекають, коли це станеться. Дитина в першому класі відкривається приблизно в квітні... Чому ми погано живемо, якщо ми такі гарні люди? Та тому, що ми занадто жорстоко ставимося до своїх дітей, один до одного. Дорослі так не працюють, як працюють наші діти.
Та є й інша крайність, коли батьки, отримавши кращі матеріальні умови, купують дітям статус, хочуть, щоб дитина зовсім не напружувалася, щоб пожила-погуляла. Таким чином вони теж вирощують на свою голову кримінальну ментальність. Тому що якщо дитина не навчилася крок за кроком напружуватися і чогось досягати, то, врешті решт, вона виростає некерованою — вона навіть не зможе керувати сама собою.
— Що повинні знати батьки, щоб звести помилки виховання до мінімуму?
— Обов’язково треба докласти зусиль і з’ясувати якими є вікові особливості дітей: якою є провідна діяльність і в чому дитину обов’язково потрібно навантажувати, а що має йти фоном. У старшому дошкільному віці дуже важлива рольова гра і спілкування із однолітками. Це обов’язково — тоді дитина набуває соціального досвіду, вони опановують структуру соціуму. Найголовніше і найскладніше — молодша школа: саме тоді відбувається формування морально-етичних якостей і вольової дії. Мається на увазі, що дитина в молодшому віці — розумна, цікава — може робити завдання тоді, коли їй цікаво. Коли ж ні, вона не хоче цього робити. Батьки мають допомогти їх трошки напружити, але не почати робити домашнє завдання замість дитини й не чекати, що дитина зробить це сама. Не слід нервувати — треба розуміти, що дитина не здатна собою керувати. Після закінчення початкової школи в неї повинна сформуватися вольова дія і все вона має робити сама. Важливо, що не всі захоплення дитини мають носити прагматичний характер. Нехай малює, співає, займається музикою — всім, що їй приємно, але це не обов’язково в майбутньому дасть якийсь результат. Головне, щоб вона любила те, що робить і хотіла цим займатися. Ще потрібно, щоб у дитини були якісь 2-3 години для себе — час, яким вони могла б сама розпорядитися. Тому що коли ми повністю регламентуємо час, в дитини залишається енергія незадоволеності й вона, як і дорослий, хоче мати вільний час, хоче, щоб ніхто не морочив голову.
— Які рекомендації для батьків, у сім’ях яких ростуть підлітки?
— У цьому віці — складніше. На перше місце виходить інтимно-особистісне спілкування, самоствердження, самооцінка. Для нього батьки перестають бути ідеалом: він усвідомлює, що вони не найголовніші люди на Землі — що є ще якісь авторитети. Виникають і фізіологічні проблеми, дитину турбує його зовнішній вигляд, інтенсивний ріст внутрішніх органів може приводити навіть до фізичної дизгармонії. Почуття дорослості в підлітків приходить індивідуально: з одним можна говорити про щось серйозне, інші ще не готові. Батьки мають запастися терпінням і знати, що підлітковий вік може бути з перепадами настрою, інтересів. У цей час підліток шукає себе і буває так, що часто змінює захоплення. Не потрібно це критикувати чи висміювати — цільності натури від підлітка не потрібно чекати. Відбувається статеве дозрівання, яке може приводити до різних перепадів, тому його слід більше зайняти справами, щоб не було порожнього місця для якихось експериментів. Дитина має почуватися потрібною вдома і мати в будь-який час можливість поговорити з батьками на тему, яка її хвилює. Не можна влазити їй у душу і треба сказати, що по мірі твого зростання моя присутність в твоєму житті буде зменшуватися. У цьому віці є багато шансів, що в дитини з’явиться якийсь інший авторитет, який захоче використати потенціал дитини на свою користь — тренер з амбіціями, зрештою, й ділки наркомафії чи кримінального світу. Найголовніше — зберегти з підлітком нормальні стосунки. Не орієнтуватися на те, що вона буде супер, любити дитину не тільки за її успіхи, а й тоді, коли вона переживає свої невдачі. Бо здорова особистість формується тоді, коли вона може і досягати успіху, і терпіти невдачі.
— Що порадите батькам, діти яких вибирають життєвий шлях?
— У кожного з нас є здібності, і які визначають наше призначення. Не завжди наші діти на нас схожі. Є дві основні помилки батьків. Перша — та, що якщо в сім’ї всі лікарі, то й ти маєш бути. Друга — що нині не можна йти вчитися туди, куди хочеш, — потрібно йти туди, де в батьків є можливості. Найстрашніше — переконати дитину, що вона ні на що не здатна і мусить вчитися там, де її прилаштують батьки. Так дитина відмовляється від своєї долі, своєї самореалізації, а світ налаштований так: якщо ми народжуємося і нам даний потенціал, то він комусь потрібний.

Немає коментарів:

Дописати коментар