неділя, 10 липня 2016 р.

Формування професійної компетентності викладача як ефективний засіб забезпечення якості освіти

Компетентність – досвідченість у певній галузі, якомусь питанні; повноважність, повноправність у розв’язанні якоїсь справи; поінформованість, обізнаність; авторитетність; коло повноважень (прав і обов’язків) певного органу чи посадової особи, установлених статусом (або іншими положеннями) установами, закладу.
У вітчизняній науковій школі також досліджують структуру професійної компетентності й виділяють такі види педагогічної компетентності:
  • Спеціальна – у галузі дисципліни, що викладається;
  • Методична – у галузі засобів формування знань, умінь і навичок;
  • Психолого-педагогічна – у сфері навчання;
  • Диференційовано-педагогічна – у галузі мотивів, здібностей, спрямованості тих, кого навчають;
  • Аутопсихологічна – рефлексія педагогічної діяльності;
  • Загальнокультурна;
  • Валеологічна;
  • Комунікативна;
  • Діагностична;
  • Соціальна;
  • Особистісна;
  • Компетенція у сфері інформаційних технологій.
Професійна й педагогічна компетентність стали предметом активного дослідження науковців лише з 90-х років минулого століття, що пов’язано, насамперед з визнанням у провідних країнах світу (США, країни західної Європи) значної ефективності компетентнісного підходу у загальній і професійній освіті.
А. Маркова вважає, що компетентність – це поєднання психічних якостей, психічних станів, що дає змогу діяти самостійно й відповідально, оволодіння людиною навичками і вміннями виконувати трудові функції. Дослідниця обґрунтовує, що поняття «компетентність» конкретної особи вужче, ніж професіоналізм. Людина може бути професійною у своїй галузі, але не бути компетентною у вирішенні професійних питань. Педагогічна компетентність викладача - це єдність його теоретичної та практичної готовності до здійснення педагогічної діяльності. Проблема педагогічної компетентності цікавила багатьох науковців. Отже, поняття «компетенції та компетентності» значно ширші за поняття «знання, уміння, навички», тому що охоплюють:
  • спрямованість особистості (мотивацію);
  • здібності особистості до подолання стереотипів, відчуття проблеми, прояв принциповості, гнучкості мислення;
  • характер особистості - самостійність, цілеспрямованість, вольові якості.
Слід зазначити, що сучасні науковці здатні розглядати професійну компетентність викладача як сукупність трьох складових компонентів - предметно-технологічного, психолого-педагогічного, загальнокультурного. Основні показники педагогічної компетентності викладача - це передусім:
  • особистісні якості, особливо перетворювальні та психологічні;
  • усвідомлення ролі педагога у вихованні громадянина, патріота;
  • безперервне підвищення загальної та професійної культури;
  • пошукова діяльність педагога;
  • володіння методами педагогічного дослідження;
  • конструювання власного педагогічного досвіду;
  • результативність навчально-виховного процесу;
  • активна педагогічна діяльність, спрямована на перетворення особистості учня й викладача.
Сутнісними характеристиками - складовими педагогічної компетентності виступають: педагогічна майстерність, комунікативне мистецтво, володіння педагогічними технологіями, інноваційна діяльність. Можна визначити рівні компетентності педагогів у наступності профільної школи й вищого навчального закладу. У нашому дослідженні педагогічних проблем наступності доведено, що забезпечення наступності профільної школи й вищого навчального закладу в навчально-пізнавальному процесі та здобутті в ньому старшокласниками загальноосвітньої профільної, допрофесійної підготовки, студентами - професійної підготовки формується в організаційній педагогічній діяльності викладачів і викладачів й оцінюється за такими рівнями педагогічної компетентності:
  • високий рівень - на основі системи компонентів сутнісних характеристик педагогічної компетентності;
  • середній рівень - на основі комплексу компонентів сутнісних характеристик педагогічної компетентності;
  • низький рівень - на основі сукупності компонентів сутнісних характеристик педагогічної компетентності.

Слід зазначити, що у сучасному науково-педагогічному обігу вживаються два терміни: «компетентність» і «компетенція». Відомі російські педагоги В.В. Раєвський, А.В. Хуторський вважають, що компетенції – складні узагальнені способи діяльності, які опановують під час навчання, і компетентність є результатом набуття компетенцій. Українські вчені узагальнили декілька підходів до визначення цих понять:
·  обидва терміни вживаються як синоніми (Т. Гудкова, С. Дружилова, О. Зеєр, А. Миролюбов та ін.)
· компетенції вважають складниками компетентності (К. Махмурян, І. Перестороніна, В. Софронова та ін.)
·  компетентність – здатність до діяльності, а компетенція – коло повноважень певної особи (С. Шишов, В. Кальней).
З розвитком і поширенням новітніх технологій, про які ми чуємо на кожному кроці, виникла проблема формування здатності викладача застосувати ці технології у педагогічній практиці. Дослідимо більш детально. Інформаційну компетентність ми розуміємо як здатність особистості орієнтуватися в потоці інформації, як уміння працювати з різними видами інформації, знаходити і відбирати необхідний матеріал, класифікувати його, узагальнювати, критично до нього ставитися, на основі здобутих знань вирішувати будь-яку інформаційну проблему, пов’язану з професійною діяльністю. Інформаційна компетентність є основним компонентом інформаційної культури, яка, у свою чергу, є частиною загальної культури особистості.  Комп’ютерна компетентність достатньо широко використовується як одна з цілей професійного навчання викладачів інформатики. Так, П.В. Беспалов визначає це поняття як інформаційно-технологічну компетентність, яка не зводиться до розрізнених знань і навичок роботи на комп’ютері. Вона є інтегральною характеристикою особистості, здатністю до засвоєння відповідних знань і розв’язання задач у навчальній та професійній діяльності за допомогою комп’ютера. Як висновок, ні інформаційна, ні комп’ютерна компетентність окремо не відповідають у повній мірі професійним вимогам, які постають перед викладачами-предметниками на сучасному етапі модернізації освіти.
Для викладачів-предметників інформатика не є профілюючим предметом, тому для них на першому плані важливою стає сформована інформаційно-комунікаційна компетентність у застосуванні ІКТ. Вона передбачає наявність у особистості здатностей:
  • застосовувати ІКТ в навчанні та повсякденному житті;
  • раціонально використовувати комп’ютер і комп’ютерні засоби під час розв’язування завдань, пов’язаних з опрацюванням інформації, її пошуком, систематизацією, зберіганням, поданням і передаванням;
  • будувати інформаційні моделі й досліджувати їх за допомогою засобів ІКТ;
  • давати оцінку процесові й досягнутим результатам технологічної діяльності.
Українськими вченими було розкрито зміст ключових компетентностей під час застосування інформаційних і комунікаційних технологій. Вони передбачають здатність орієнтуватися в інформаційному просторі, отримувати інформацію та оперувати нею відповідно до власних потреб і вимог сучасного високотехнологічного інформаційного суспільства.
У процесі впровадження компетентнісного підходу до навчання викладачів-предметників ІКТ важливо зосередити зусилля на:
  • визначенні загальних компетентностей викладачів-предметників загальноосвітніх навчальних закладів;
  • визначенні умов ефективного формування компетентностей викладачів-предметників;
  • розкритті змісту загальних компетентностей викладачів-предметників;
  • розкритті поняття інформаційно-комунікаційної компетентності;
  • визначенні складових інформаційно-комунікаційної компетентності;
  • розробці, апробації програмних модулів;
  • діагностиці результатів навчання.
Умови ефективного формування ІКК викладачів-предметників:
  • підвищення рівня сформованості інформаційно-комунікаційної культури;·    тренінгова система навчання викладачів-предметників;
  • системне використання набутих навичок у педагогічній практиці;
  • участь у конкурсах, конференціях, семінарах;
  • неперервна освіта впродовж всього життя.
Предметні компетентності викладачів залежать від предмету, який вони викладають. Такі компетентності відносяться до предметно-орієнтованих, або фахових, компетентностей, тобто здатності викладача викладати конкретний предмет, володіти методикою і навичками викладання. Нами розглянуто і проаналізовано загальні компетентності викладачів-предметників загальноосвітніх навчальних закладів.
Структура загальних компетентностей викладачів-предметників:
  • предметно-методична;
  • психологічна;
  • інформаційно-комунікаційна;
  • загальнонаукова;
  • загальнокультурна.
Предметно-методична компетентність передбачає володіння і цілеспрямоване вдосконалення предметних і методичних компетентностей під час викладання конкретного предмету. Дана компетентність вимагає від сучасного викладача-предметника вдосконалювати свою педагогічну майстерність упродовж усього життя, що, у свою чергу, вимагає від суспільства створення умов для самоосвіти і неперервної освіти викладачів.
Сформована предметно-методична компетентність дозволяє викладачу-предметнику:
  • аналізувати й оцінювати кращі педагогічні досягнення в галузі методики викладання;
  • удосконалювати вміння викладання свого предметну;
  • застосовувати новітні засоби й технології під час викладання конкретного предмету;
  • здійснювати рефлексію формування власної методики викладання;
  • здійснювати моніторинг досягнень учнів з предмету;
  • розповсюджувати власний досвід викладання предмету.
Психологічна компетентність останнім часом турбує суспільство і батьків. Багато шкільних викладачів мають проблеми, пов’язані з інтелектуальною непристосованістю до дітей «постіндустріального суспільства».
Сформована психологічна компетентність передбачає здатність викладача-предметника:
  • здійснювати особистісно-орієнтований підхід під час навчання;
  • створювати творчу атмосферу під час уроку;
  • стимулювати інтерес до власного предмету;
  • розв’язувати конфлікти у колективі;
  • вирішувати конфлікти між викладачем і учнем;
  • взаємодіяти із шкільним психологом;
  • адекватно поводитися в колективі під час спілкування з батьками, адміністрацією, учнями;
  • оперувати знаннями з вікової психології;
  • застосовувати новітні методики керування конфліктами.
Загальнонаукова компетентність передбачає здатність викладача-предметника отримувати необхідну інформацію щодо наукових відкриттів, відслідковувати нові розробки вчених, прогнозувати можливості застосування у навчально-виховному процесі, також разом з учнями брати участь у проектній діяльності, отримувати результати і доповідати про них на наукових конференціях. Такий взаємозв’язок науки й освіти, у перспективі, дасть поштовх до нових відкриттів.
Загальнокультурна компетентність стосується культури особистості в усіх її аспектах. Вона передбачає від викладача-предметника володіння вітчизняною та світовою культурною спадщиною, культурою міжособистісних стосунків, дотримання принципів толерантності. Сформована загальнокультурна компетентність дозволяє особистості:
  • аналізувати й оцінювати найважливіші досягнення етнічної, європейської та світової науки й культури, орієнтуватися в сучасному культурному просторі;
  • застосовувати засоби й технології міжкультурної взаємодії;
  • користуватися рідною та іноземними мовами; доцільно застосовувати мовленнєві навички та норми відповідної мовної культури, символіку, тексти в процесі комунікації;
  • застосовувати методи самовиховання, які орієнтовані на систему індивідуальних, національних і загальнолюдських цінностей, для розробки й реалізації стратегій і моделей поведінки та кар’єри;
  • опановувати й реалізувати моделі толерантної поведінки та стратегії конструктивної діяльності в умовах культурного, мовного, релігійного розмаїття.
Інформаційно-комунікаційна компетентність передбачає здатність викладача-предметника орієнтуватися в інформаційному просторі, отримувати інформацію та оперувати нею відповідно до власних потреб і вимог сучасного високотехнологічного суспільства. Інформаційно-комунікаційна компетентність поділяється на три основні, що відповідають окремим видам діяльності викладачів-предметників:
  • загальна;
  • діагностична;
  • предметно-орієнтована.
Загальна компетентність – це здатність викладача-предметника використовувати інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) і для забезпечення навчально-виховного процесу створювати:
  • текстові документи;
  •  таблиці;
  • малюнки;
  • діаграми;
  • презентації;
  • комп’ютерні графічні об’єкти;
  • Flash-анімацію тощо.
Викладач у постійному пошуку. Під час самопідготовки і самовдосконалення, а також пошуку необхідної інформації викладачу-предметнику необхідно мати здатність використовувати:
  • Інтернет-технології;
  • телеконференції;
  • локальні мережі;
  • бази даних;
  • інтерактивні дошки тощо.
Маючи достатні навички роботи на комп’ютері і професійний досвід, викладач-предметник формує у себе здатність розробляти власні електронні продукти, адже саме вони відображають бачення викладача щодо викладання конкретного предмета і дають можливість формувати базу педагогічного професійного досвіду, допомагають викладачу самовдосконалюватися і передавати досвід молодому поколінню й бути для нього наставником.
Діагностична компетентність допомагає викладачам-предметникам аналізувати досягнення учнів під час навчання. Процес навчання за останні роки змінився – він насичений тестовими завданнями. Випускники загальноосвітніх навчальних закладів проходять незалежне оцінювання. Змінюється сама система проведення оцінювання знань і вмінь учнів, а також ставлення до цього процесу.
Тому викладачі-предметники повинні мати здатність здійснювати:
  • моніторинг;
  • проміжне діагностування;
  • електронне тестування;
  • прогнозування тощо.
Така система відслідковування успішності навчання буде взаємовигідною як для викладача, так і для учня. Неможливо уявити діяльність викладачів-предметників без застосування електронних підручників, енциклопедій, готових навчальних програм, демонстраційних програм т. п. Такий набір електронних розробок із кожним роком збільшується, урізноманітнюється. Тому, предметно-орієнтована компетентність – це здатність викладача-предметника гармонійно поєднувати готові електронні продукти у своїй професійній діяльності.
Формування інформаційно-комунікаційної компетентності сприяє:
  • всебічному розвитку викладачів-предметників;
  • самовдосконаленню;
  • бажанню вчитися впродовж усього життя;
  • розумінню інформаційно-комунікаційних процесів;
  • здатності застосовувати опановане у професійній діяльності;
  • удосконалювати професійну майстерність;
  • застосовувати набуті знання у педагогічній і повсякденній практиці.
У той же час піднімаються на поверхню актуальні питання: за якими програмами навчати викладачів-предметників? Як і де організувати їх навчання? Хто повинен координувати і моніторити отримані викладачами знання? Ці питання вимагають додаткового детального дослідження. Поняття "професійна компетентність  педагога" виражає особисті можливості викладача, що дозволяють  йому  самостійно й  досить ефективно вирішувати  педагогічні  завдання, сформулюються ним самим або адміністрацією  освітньої установи. Для здійснення даної діяльності  педагогові  необхідно знати  педагогічну  теорію, уміти  й  бути  готовим  застосовувати її на практиці. Таким чином, під педагогічною  компетентністю  можна розуміти  єдність його теоретичної  й  практичної готовності  до здійснення своєї професійної діяльності. Н.В. Кузьміна розглядає  професійну  компетентність  педагога як  його поінформованість  й авторитетність, як  властивість  особистості, що дозволяє  продуктивно вирішувати навчально-виховні  завдання, розраховані  у свою  чергу  на формування особистості  іншої людини.
На думку  Є.І. Огарьова, компетентність – категорія оцінна, вона характеризує людину як суб'єкта спеціалізованої діяльності  в системі суспільного розвитку  праці, маючи  на увазі рівень розвитку  його здатності  виносити  кваліфіковані  судження, приймати  адекватні  відповідальні  рішення в проблемних  ситуаціях, планувати й робити дії, що приводять до раціонального й  успішного досягнення поставлених цілей.
Дещо інший  підхід  до трактування  поняття "компетентність"  дає  у  своїх  роботах М.А.Чошанов.  У  його визначенні  говориться, що компетентність одним словом  виражає значення традиційної тріади  "знання, уміння, навички"  і  служить  сполучною  ланкою  між  її компонентами. Компетентність  у  широкому змісті  може  бути  визначена як  поглиблене знання предмета або освоєне вміння. "Формула компетентності", на думку  М.А.Чошанова, може виглядати  в такий  спосіб: компетентність  –           мобільність  знання плюс  гнучкість методу плюс критичність мислення".  Найбільш повне теоретичне дослідження діяльності  викладача вищого навчального закладу  було проведено  3.Ф.Єсарьової,  яка встановила, що структура педагогічної  діяльності  викладача  вищого  навчального закладу має  загальні  компоненти: 1) конструктивний, 2) гностичний,  3) організаторський, 4) комунікативний. При  цьому  відзначається, що конструктивний  компонент у  діяльності  викладача вузу  включає:  1) відбір  наукової інформації, 2) її переробку, 3) контролювання системи знань, необхідних для проектування наукового пошуку, передбачення й  попередньої оцінки результатів дослідження. 
Автор указує  на те, що гностичні  вміння створюють  основу  для  розвитку  інших  умінь. Рівень гностичних  здатностей  викладача  визначається по його вмінню глибоко, всебічно й самостійно пізнавати  навколишній  світ, інших людей і самого себе, крім того гностичні здатності  характеризують здатність  оволодіння педагогом методологією своєї науки.
Автор представляє  також  посилання  на роботу  Л.І.Уманського, який  вивчив 342  здатних  організатора  й  виділив у  них  18  типових організаторських  якостей  особистості.
Вихідні положення 3.Ф.Єсарьової в аналізі особливостей комунікативного компонента в діяльності викладача вищої школи полягали в тому, що цей компонент має загальні риси як у науковій,  так  й  у  педагогічній  діяльності, що уможливлює  їхню сприятливу  взаємодію. Спілкування в діяльності  викладача  виступає  не тільки засобом наукової й педагогічної комунікації, але й  умовою  вдосконалення професіоналізму  в діяльності  й  джерелом розвитку особистості викладача, а також засобом виховання студентів. Отже, ключові  компетенції викладача вищої школи, як  необхідний  показник  якісної освіти,   можна поділити  на надпредметні  та міждисциплінарні. Вони  вимагають  значного інтелектуального розвитку:  абстрактного  мислення, саморефлексії, визначення своєї власної позиції, самооцінки, критичного мислення. Ключові  компетенції  багатомірні, тобто вони включають різні розумові процеси й інтелектуальні  вміння.  Простежуються два підходи  до їхньої  класифікації:  предметно-змістовний  і процесуально-технологічний. Перший підхід  орієнтує  розглядати  компетенції на основі сукупності  знань і  вмінь  у  певній  соціальній сфері:
  • політичні  й  соціальні  компетенції – це здатність брати на себе відповідальність, брати участь у спільному прийнятті рішень, в урегулюванні  конфліктів, а також  у діяльності демократичних інститутів суспільства;
  • компетенції, що стосуються життя в багатокультурній державі: розуміння й визнання розбіжностей  між  людьми  й  націями, повага, а також здатність жити з людьми інших культур;
  • компетенції, що стосуються володіння усним і письмовим спілкуванням, у тому числі, володіння декількома іноземними мовами;
  • компетенції, пов'язані  з  інформацією: це володіння новими  технологіями, розуміння їх  застосування, здатність  критичного  ставлення до інформації, розповсюджуваної ЗМІ;
  • компетенції в сфері безперервної освіти (здатність учитися все життя).
Другий  підхід  орієнтує  розглядати  компетенції як способи надпредметних дій:
  • вивчати: уміти  користуватися досвідом, організовувати взаємозв'язок своїх знань і впорядковувати їх, організовувати свої власні прийоми  вивчення, уміти  вирішувати  проблеми, займатися самоосвітою;
  • думати: організовувати  взаємозв'язок  минулих і теперішніх подій, критично мислити, уміти  дискутувати  й  відстоювати  свою  позицію, оцінювати інформацію;
  • шукати: одержувати інформацію, уміти працювати  з документами  й  класифікувати  свою роботу;
  • співробітничати: включатися в проект, нести  відповідальність,  адаптуватися, працювати в групі, приймати рішення.
Як бачимо, у представленому переліку на перше місце виступає  особистісна свобода людини, здатність  не тільки  до самостійного критичного мислення, але й  до спільних  дій  з іншими  людьми  різних  культур і  націй. З даною класифікацією збігається список ключових компетенцій, якими  повинен володіти  випускник вищого навчального закладу, представлений у роботах А.В.Хутірського.
1.  Ціннісно-смислова компетенція   –  це компетенція в сфері  світогляду, пов'язана з ціннісними  орієнтирами  студента, його здатністю бачити й розуміти навколишній світ, орієнтуватися в ньому, усвідомлювати  свою  роль і призначення, уміти вибирати цільові й значеннєві  настановлення для  своїх  дій  і  вчинків, приймати  рішення. Результатом сформованості  даної компетенції можна вважати  вміння самовизначатися в ситуаціях  навчальної  й іншої діяльності, тобто ця компетенція забезпечує механізм самовизначення. Від неї залежить  індивідуальна освітня траєкторія й  програма життєдіяльності особистості в цілому;
2.  Загальнокультурна  компетенція      – коло питань, стосовно яких  випускник  вищої школи  повинен бути  добре  обізнаний,  мати пізнання й досвідом діяльності. Це особливості  національної й  загальнолюдської культури, духовно-моральні  основи  життя людини й людства, окремих народів, культурологічні основи  сімейних,  соціальних, суспільних  явищ  і традицій, роль науки  й релігії в житті  людини, їх  вплив на світ. Сюди  ж  належить  досвід освоєння  студентами  наукової  картини  світу, що розширюється до культурологічного й вселюдського розуміння світу.
3.  Навчально-пізнавальна компетенція – це сукупність  компетенцій  студента в сфері самостійної пізнавальної  діяльності, що містить  елементи  логічної, методологічної,  загальнонавчальної  діяльності. Сюди  входять знання й  уміння цілепокладання, планування, аналізу, рефлексії, самооцінки  навчально-пізнавальної діяльності. У межах даної компетенції визначаються вимоги  відповідної функціональної грамотності, а  також  уміння відрізняти факти від домислів, використання імовірнісних, статистичних і інших методів пізнання.
4.  Інформаційна компетенція.  За  допомогою  інформаційних  технологій  формуються вміння самостійно шукати, аналізувати  й  відбирати необхідну інформацію, організовувати, перетворювати, зберігати й передавати її. Дана компетенція забезпечує навички діяльності студентів стосовно інформації, що міститься в навчальних  предметах  і  освітніх  галузях, а також у навколишньому світі;
5.  Комунікативна компетенція  включає знання необхідних  мов,  способів взаємодії  з оточуючими  людьми, навички  роботи  в групі, володіння різними  соціальними  ролями  в  колективі.
6.  Соціально-трудова компетенція     визначає володіння знаннями й досвідом у сфері суспільної  діяльності,  у  соціально-трудовій сфері, у сфері сімейних відносин і обов'язків, у питаннях  економіки  й  права,  в галузі  професійного самовизначення.  У  дану  компетенцію входять,  наприклад, уміння аналізувати  ситуацію  на ринку  праці, діяти  відповідно до особистої й  суспільної  вигоди, володіти  етикою взаємин.
Компетенція  особистісного самовдосконалення  спрямована на  освоєння способів фізичного, духовного й  інтелектуального  саморозвитку  та емоційної  саморегуляції. Реальним об'єктом  у  сфері  даної компетенції виступає  сам  студент. Він опановує  способами діяльності у власних інтересах і можливостях, що виражається в його безперервному  самопізнанні, розвитку  необхідних  сучасній  людині особистісних  якостей, формуванні  психологічної грамотності, культури мислення й поведінки. Таким чином, наведене  вище дозволяє акцентувати  увагу  на пошуку  потенціалу,  що забезпечить оптимізацію  процесу професійної ідентичності, оскільки   знання,  навички,  уміння,  професійні  й  особистісні  якості  не  можуть  бути  розвинені  в  достатньому  об'ємі, якщо в технології розробки змісту і реалізації професійної  підготовки  не  буде  закладена єдина  інтегруюча  основа.  Тобто,  в  процесі підготовки  фахівців,  їх  самовдосконалення стає  актуальною  проблема  формування професійної ідентичності фахівців, як основи професійної підготовки. Компетентність є результатом  
Компетентність – досвідченість у певній галузі, якомусь питанні; повноважність, повноправність у розв’язанні якоїсь справи; поінформованість, обізнаність; авторитетність; коло повноважень (прав і обов’язків) певного органу чи посадової особи, установлених статусом (або іншими положеннями) установами, закладу.
У вітчизняній науковій школі також досліджують структуру професійної компетентності й виділяють такі види педагогічної компетентності:
  • Спеціальна – у галузі дисципліни, що викладається;
  • Методична – у галузі засобів формування знань, умінь і навичок;
  • Психолого-педагогічна – у сфері навчання;
  • Диференційовано-педагогічна – у галузі мотивів, здібностей, спрямованості тих, кого навчають;
  • Аутопсихологічна – рефлексія педагогічної діяльності;
  • Загальнокультурна;
  • Валеологічна;
  • Комунікативна;
  • Діагностична;
  • Соціальна;
  • Особистісна;
  • Компетенція у сфері інформаційних технологій.
Професійна й педагогічна компетентність стали предметом активного дослідження науковців лише з 90-х років минулого століття, що пов’язано, насамперед з визнанням у провідних країнах світу (США, країни західної Європи) значної ефективності компетентнісного підходу у загальній і професійній освіті.
А. Маркова вважає, що компетентність – це поєднання психічних якостей, психічних станів, що дає змогу діяти самостійно й відповідально, оволодіння людиною навичками і вміннями виконувати трудові функції. Дослідниця обґрунтовує, що поняття «компетентність» конкретної особи вужче, ніж професіоналізм. Людина може бути професійною у своїй галузі, але не бути компетентною у вирішенні професійних питань. Педагогічна компетентність викладача - це єдність його теоретичної та практичної готовності до здійснення педагогічної діяльності. Проблема педагогічної компетентності цікавила багатьох науковців. Отже, поняття «компетенції та компетентності» значно ширші за поняття «знання, уміння, навички», тому що охоплюють:
  • спрямованість особистості (мотивацію);
  • здібності особистості до подолання стереотипів, відчуття проблеми, прояв принциповості, гнучкості мислення;
  • характер особистості - самостійність, цілеспрямованість, вольові якості.
Слід зазначити, що сучасні науковці здатні розглядати професійну компетентність викладача як сукупність трьох складових компонентів - предметно-технологічного, психолого-педагогічного, загальнокультурного. Основні показники педагогічної компетентності викладача - це передусім:
  • особистісні якості, особливо перетворювальні та психологічні;
  • усвідомлення ролі педагога у вихованні громадянина, патріота;
  • безперервне підвищення загальної та професійної культури;
  • пошукова діяльність педагога;
  • володіння методами педагогічного дослідження;
  • конструювання власного педагогічного досвіду;
  • результативність навчально-виховного процесу;
  • активна педагогічна діяльність, спрямована на перетворення особистості учня й викладача.
Сутнісними характеристиками - складовими педагогічної компетентності виступають: педагогічна майстерність, комунікативне мистецтво, володіння педагогічними технологіями, інноваційна діяльність. Можна визначити рівні компетентності педагогів у наступності профільної школи й вищого навчального закладу. У нашому дослідженні педагогічних проблем наступності доведено, що забезпечення наступності профільної школи й вищого навчального закладу в навчально-пізнавальному процесі та здобутті в ньому старшокласниками загальноосвітньої профільної, допрофесійної підготовки, студентами - професійної підготовки формується в організаційній педагогічній діяльності викладачів і викладачів й оцінюється за такими рівнями педагогічної компетентності:
  • високий рівень - на основі системи компонентів сутнісних характеристик педагогічної компетентності;
  • середній рівень - на основі комплексу компонентів сутнісних характеристик педагогічної компетентності;
  • низький рівень - на основі сукупності компонентів сутнісних характеристик педагогічної компетентності.

Слід зазначити, що у сучасному науково-педагогічному обігу вживаються два терміни: «компетентність» і «компетенція». Відомі російські педагоги В.В. Раєвський, А.В. Хуторський вважають, що компетенції – складні узагальнені способи діяльності, які опановують під час навчання, і компетентність є результатом набуття компетенцій. Українські вчені узагальнили декілька підходів до визначення цих понять:
·  обидва терміни вживаються як синоніми (Т. Гудкова, С. Дружилова, О. Зеєр, А. Миролюбов та ін.)
· компетенції вважають складниками компетентності (К. Махмурян, І. Перестороніна, В. Софронова та ін.)
·  компетентність – здатність до діяльності, а компетенція – коло повноважень певної особи (С. Шишов, В. Кальней).
З розвитком і поширенням новітніх технологій, про які ми чуємо на кожному кроці, виникла проблема формування здатності викладача застосувати ці технології у педагогічній практиці. Дослідимо більш детально. Інформаційну компетентність ми розуміємо як здатність особистості орієнтуватися в потоці інформації, як уміння працювати з різними видами інформації, знаходити і відбирати необхідний матеріал, класифікувати його, узагальнювати, критично до нього ставитися, на основі здобутих знань вирішувати будь-яку інформаційну проблему, пов’язану з професійною діяльністю. Інформаційна компетентність є основним компонентом інформаційної культури, яка, у свою чергу, є частиною загальної культури особистості.  Комп’ютерна компетентність достатньо широко використовується як одна з цілей професійного навчання викладачів інформатики. Так, П.В. Беспалов визначає це поняття як інформаційно-технологічну компетентність, яка не зводиться до розрізнених знань і навичок роботи на комп’ютері. Вона є інтегральною характеристикою особистості, здатністю до засвоєння відповідних знань і розв’язання задач у навчальній та професійній діяльності за допомогою комп’ютера. Як висновок, ні інформаційна, ні комп’ютерна компетентність окремо не відповідають у повній мірі професійним вимогам, які постають перед викладачами-предметниками на сучасному етапі модернізації освіти.
Для викладачів-предметників інформатика не є профілюючим предметом, тому для них на першому плані важливою стає сформована інформаційно-комунікаційна компетентність у застосуванні ІКТ. Вона передбачає наявність у особистості здатностей:
  • застосовувати ІКТ в навчанні та повсякденному житті;
  • раціонально використовувати комп’ютер і комп’ютерні засоби під час розв’язування завдань, пов’язаних з опрацюванням інформації, її пошуком, систематизацією, зберіганням, поданням і передаванням;
  • будувати інформаційні моделі й досліджувати їх за допомогою засобів ІКТ;
  • давати оцінку процесові й досягнутим результатам технологічної діяльності.
Українськими вченими було розкрито зміст ключових компетентностей під час застосування інформаційних і комунікаційних технологій. Вони передбачають здатність орієнтуватися в інформаційному просторі, отримувати інформацію та оперувати нею відповідно до власних потреб і вимог сучасного високотехнологічного інформаційного суспільства.
У процесі впровадження компетентнісного підходу до навчання викладачів-предметників ІКТ важливо зосередити зусилля на:
  • визначенні загальних компетентностей викладачів-предметників загальноосвітніх навчальних закладів;
  • визначенні умов ефективного формування компетентностей викладачів-предметників;
  • розкритті змісту загальних компетентностей викладачів-предметників;
  • розкритті поняття інформаційно-комунікаційної компетентності;
  • визначенні складових інформаційно-комунікаційної компетентності;
  • розробці, апробації програмних модулів;
  • діагностиці результатів навчання.

Умови ефективного формування ІКК викладачів-предметників:
  • підвищення рівня сформованості інформаційно-комунікаційної культури;·    тренінгова система навчання викладачів-предметників;
  • системне використання набутих навичок у педагогічній практиці;
  • участь у конкурсах, конференціях, семінарах;
  • неперервна освіта впродовж всього життя.
Предметні компетентності викладачів залежать від предмету, який вони викладають. Такі компетентності відносяться до предметно-орієнтованих, або фахових, компетентностей, тобто здатності викладача викладати конкретний предмет, володіти методикою і навичками викладання. Нами розглянуто і проаналізовано загальні компетентності викладачів-предметників загальноосвітніх навчальних закладів.
Структура загальних компетентностей викладачів-предметників:
  • предметно-методична;
  • психологічна;
  • інформаційно-комунікаційна;
  • загальнонаукова;
  • загальнокультурна.
Предметно-методична компетентність передбачає володіння і цілеспрямоване вдосконалення предметних і методичних компетентностей під час викладання конкретного предмету. Дана компетентність вимагає від сучасного викладача-предметника вдосконалювати свою педагогічну майстерність упродовж усього життя, що, у свою чергу, вимагає від суспільства створення умов для самоосвіти і неперервної освіти викладачів.
Сформована предметно-методична компетентність дозволяє викладачу-предметнику:
  • аналізувати й оцінювати кращі педагогічні досягнення в галузі методики викладання;
  • удосконалювати вміння викладання свого предметну;
  • застосовувати новітні засоби й технології під час викладання конкретного предмету;
  • здійснювати рефлексію формування власної методики викладання;
  • здійснювати моніторинг досягнень учнів з предмету;
  • розповсюджувати власний досвід викладання предмету.
Психологічна компетентність останнім часом турбує суспільство і батьків. Багато шкільних викладачів мають проблеми, пов’язані з інтелектуальною непристосованістю до дітей «постіндустріального суспільства».
Сформована психологічна компетентність передбачає здатність викладача-предметника:
  • здійснювати особистісно-орієнтований підхід під час навчання;
  • створювати творчу атмосферу під час уроку;
  • стимулювати інтерес до власного предмету;
  • розв’язувати конфлікти у колективі;
  • вирішувати конфлікти між викладачем і учнем;
  • взаємодіяти із шкільним психологом;
  • адекватно поводитися в колективі під час спілкування з батьками, адміністрацією, учнями;
  • оперувати знаннями з вікової психології;
  • застосовувати новітні методики керування конфліктами.
Загальнонаукова компетентність передбачає здатність викладача-предметника отримувати необхідну інформацію щодо наукових відкриттів, відслідковувати нові розробки вчених, прогнозувати можливості застосування у навчально-виховному процесі, також разом з учнями брати участь у проектній діяльності, отримувати результати і доповідати про них на наукових конференціях. Такий взаємозв’язок науки й освіти, у перспективі, дасть поштовх до нових відкриттів.
Загальнокультурна компетентність стосується культури особистості в усіх її аспектах. Вона передбачає від викладача-предметника володіння вітчизняною та світовою культурною спадщиною, культурою міжособистісних стосунків, дотримання принципів толерантності. Сформована загальнокультурна компетентність дозволяє особистості:
  • аналізувати й оцінювати найважливіші досягнення етнічної, європейської та світової науки й культури, орієнтуватися в сучасному культурному просторі;
  • застосовувати засоби й технології міжкультурної взаємодії;
  • користуватися рідною та іноземними мовами; доцільно застосовувати мовленнєві навички та норми відповідної мовної культури, символіку, тексти в процесі комунікації;
  • застосовувати методи самовиховання, які орієнтовані на систему індивідуальних, національних і загальнолюдських цінностей, для розробки й реалізації стратегій і моделей поведінки та кар’єри;
  • опановувати й реалізувати моделі толерантної поведінки та стратегії конструктивної діяльності в умовах культурного, мовного, релігійного розмаїття.
Інформаційно-комунікаційна компетентність передбачає здатність викладача-предметника орієнтуватися в інформаційному просторі, отримувати інформацію та оперувати нею відповідно до власних потреб і вимог сучасного високотехнологічного суспільства. Інформаційно-комунікаційна компетентність поділяється на три основні, що відповідають окремим видам діяльності викладачів-предметників:
  • загальна;
  • діагностична;
  • предметно-орієнтована.
Загальна компетентність – це здатність викладача-предметника використовувати інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) і для забезпечення навчально-виховного процесу створювати:
  • текстові документи;
  •  таблиці;
  • малюнки;
  • діаграми;
  • презентації;
  • комп’ютерні графічні об’єкти;
  • Flash-анімацію тощо.
Викладач у постійному пошуку. Під час самопідготовки і самовдосконалення, а також пошуку необхідної інформації викладачу-предметнику необхідно мати здатність використовувати:
  • Інтернет-технології;
  • телеконференції;
  • локальні мережі;
  • бази даних;
  • інтерактивні дошки тощо.
Маючи достатні навички роботи на комп’ютері і професійний досвід, викладач-предметник формує у себе здатність розробляти власні електронні продукти, адже саме вони відображають бачення викладача щодо викладання конкретного предмета і дають можливість формувати базу педагогічного професійного досвіду, допомагають викладачу самовдосконалюватися і передавати досвід молодому поколінню й бути для нього наставником.
Діагностична компетентність допомагає викладачам-предметникам аналізувати досягнення учнів під час навчання. Процес навчання за останні роки змінився – він насичений тестовими завданнями. Випускники загальноосвітніх навчальних закладів проходять незалежне оцінювання. Змінюється сама система проведення оцінювання знань і вмінь учнів, а також ставлення до цього процесу.
Тому викладачі-предметники повинні мати здатність здійснювати:
  • моніторинг;
  • проміжне діагностування;
  • електронне тестування;
  • прогнозування тощо.
Така система відслідковування успішності навчання буде взаємовигідною як для викладача, так і для учня. Неможливо уявити діяльність викладачів-предметників без застосування електронних підручників, енциклопедій, готових навчальних програм, демонстраційних програм т. п. Такий набір електронних розробок із кожним роком збільшується, урізноманітнюється. Тому, предметно-орієнтована компетентність – це здатність викладача-предметника гармонійно поєднувати готові електронні продукти у своїй професійній діяльності.
Формування інформаційно-комунікаційної компетентності сприяє:
  • всебічному розвитку викладачів-предметників;
  • самовдосконаленню;
  • бажанню вчитися впродовж усього життя;
  • розумінню інформаційно-комунікаційних процесів;
  • здатності застосовувати опановане у професійній діяльності;
  • удосконалювати професійну майстерність;
  • застосовувати набуті знання у педагогічній і повсякденній практиці.
У той же час піднімаються на поверхню актуальні питання: за якими програмами навчати викладачів-предметників? Як і де організувати їх навчання? Хто повинен координувати і моніторити отримані викладачами знання? Ці питання вимагають додаткового детального дослідження. Поняття "професійна компетентність  педагога" виражає особисті можливості викладача, що дозволяють  йому  самостійно й  досить ефективно вирішувати  педагогічні  завдання, сформулюються ним самим або адміністрацією  освітньої установи. Для здійснення даної діяльності  педагогові  необхідно знати  педагогічну  теорію, уміти  й  бути  готовим  застосовувати її на практиці. Таким чином, під педагогічною  компетентністю  можна розуміти  єдність його теоретичної  й  практичної готовності  до здійснення своєї професійної діяльності. Н.В. Кузьміна розглядає  професійну  компетентність  педагога як  його поінформованість  й авторитетність, як  властивість  особистості, що дозволяє  продуктивно вирішувати навчально-виховні  завдання, розраховані  у свою  чергу  на формування особистості  іншої людини.
На думку  Є.І. Огарьова, компетентність – категорія оцінна, вона характеризує людину як суб'єкта спеціалізованої діяльності  в системі суспільного розвитку  праці, маючи  на увазі рівень розвитку  його здатності  виносити  кваліфіковані  судження, приймати  адекватні  відповідальні  рішення в проблемних  ситуаціях, планувати й робити дії, що приводять до раціонального й  успішного досягнення поставлених цілей.
Дещо інший  підхід  до трактування  поняття "компетентність"  дає  у  своїх  роботах М.А.Чошанов.  У  його визначенні  говориться, що компетентність одним словом  виражає значення традиційної тріади  "знання, уміння, навички"  і  служить  сполучною  ланкою  між  її компонентами. Компетентність  у  широкому змісті  може  бути  визначена як  поглиблене знання предмета або освоєне вміння. "Формула компетентності", на думку  М.А.Чошанова, може виглядати  в такий  спосіб: компетентність  –           мобільність  знання плюс  гнучкість методу плюс критичність мислення".  Найбільш повне теоретичне дослідження діяльності  викладача вищого навчального закладу  було проведено  3.Ф.Єсарьової,  яка встановила, що структура педагогічної  діяльності  викладача  вищого  навчального закладу має  загальні  компоненти: 1) конструктивний, 2) гностичний,  3) організаторський, 4) комунікативний. При  цьому  відзначається, що конструктивний  компонент у  діяльності  викладача вузу  включає:  1) відбір  наукової інформації, 2) її переробку, 3) контролювання системи знань, необхідних для проектування наукового пошуку, передбачення й  попередньої оцінки результатів дослідження. 
Автор указує  на те, що гностичні  вміння створюють  основу  для  розвитку  інших  умінь. Рівень гностичних  здатностей  викладача  визначається по його вмінню глибоко, всебічно й самостійно пізнавати  навколишній  світ, інших людей і самого себе, крім того гностичні здатності  характеризують здатність  оволодіння педагогом методологією своєї науки.
Автор представляє  також  посилання  на роботу  Л.І.Уманського, який  вивчив 342  здатних  організатора  й  виділив у  них  18  типових організаторських  якостей  особистості.
Вихідні положення 3.Ф.Єсарьової в аналізі особливостей комунікативного компонента в діяльності викладача вищої школи полягали в тому, що цей компонент має загальні риси як у науковій,  так  й  у  педагогічній  діяльності, що уможливлює  їхню сприятливу  взаємодію. Спілкування в діяльності  викладача  виступає  не тільки засобом наукової й педагогічної комунікації, але й  умовою  вдосконалення професіоналізму  в діяльності  й  джерелом розвитку особистості викладача, а також засобом виховання студентів. Отже, ключові  компетенції викладача вищої школи, як  необхідний  показник  якісної освіти,   можна поділити  на надпредметні  та міждисциплінарні. Вони  вимагають  значного інтелектуального розвитку:  абстрактного  мислення, саморефлексії, визначення своєї власної позиції, самооцінки, критичного мислення. Ключові  компетенції  багатомірні, тобто вони включають різні розумові процеси й інтелектуальні  вміння.  Простежуються два підходи  до їхньої  класифікації:  предметно-змістовний  і процесуально-технологічний. Перший підхід  орієнтує  розглядати  компетенції на основі сукупності  знань і  вмінь  у  певній  соціальній сфері:
  • політичні  й  соціальні  компетенції – це здатність брати на себе відповідальність, брати участь у спільному прийнятті рішень, в урегулюванні  конфліктів, а також  у діяльності демократичних інститутів суспільства;
  • компетенції, що стосуються життя в багатокультурній державі: розуміння й визнання розбіжностей  між  людьми  й  націями, повага, а також здатність жити з людьми інших культур;
  • компетенції, що стосуються володіння усним і письмовим спілкуванням, у тому числі, володіння декількома іноземними мовами;
  • компетенції, пов'язані  з  інформацією: це володіння новими  технологіями, розуміння їх  застосування, здатність  критичного  ставлення до інформації, розповсюджуваної ЗМІ;
  • компетенції в сфері безперервної освіти (здатність учитися все життя).
Другий  підхід  орієнтує  розглядати  компетенції як способи надпредметних дій:
  • вивчати: уміти  користуватися досвідом, організовувати взаємозв'язок своїх знань і впорядковувати їх, організовувати свої власні прийоми  вивчення, уміти  вирішувати  проблеми, займатися самоосвітою;
  • думати: організовувати  взаємозв'язок  минулих і теперішніх подій, критично мислити, уміти  дискутувати  й  відстоювати  свою  позицію, оцінювати інформацію;
  • шукати: одержувати інформацію, уміти працювати  з документами  й  класифікувати  свою роботу;
  • співробітничати: включатися в проект, нести  відповідальність,  адаптуватися, працювати в групі, приймати рішення.
Як бачимо, у представленому переліку на перше місце виступає  особистісна свобода людини, здатність  не тільки  до самостійного критичного мислення, але й  до спільних  дій  з іншими  людьми  різних  культур і  націй. З даною класифікацією збігається список ключових компетенцій, якими  повинен володіти  випускник вищого навчального закладу, представлений у роботах А.В.Хутірського.
1.  Ціннісно-смислова компетенція   –  це компетенція в сфері  світогляду, пов'язана з ціннісними  орієнтирами  студента, його здатністю бачити й розуміти навколишній світ, орієнтуватися в ньому, усвідомлювати  свою  роль і призначення, уміти вибирати цільові й значеннєві  настановлення для  своїх  дій  і  вчинків, приймати  рішення. Результатом сформованості  даної компетенції можна вважати  вміння самовизначатися в ситуаціях  навчальної  й іншої діяльності, тобто ця компетенція забезпечує механізм самовизначення. Від неї залежить  індивідуальна освітня траєкторія й  програма життєдіяльності особистості в цілому;
2.  Загальнокультурна  компетенція      – коло питань, стосовно яких  випускник  вищої школи  повинен бути  добре  обізнаний,  мати пізнання й досвідом діяльності. Це особливості  національної й  загальнолюдської культури, духовно-моральні  основи  життя людини й людства, окремих народів, культурологічні основи  сімейних,  соціальних, суспільних  явищ  і традицій, роль науки  й релігії в житті  людини, їх  вплив на світ. Сюди  ж  належить  досвід освоєння  студентами  наукової  картини  світу, що розширюється до культурологічного й вселюдського розуміння світу.
3.  Навчально-пізнавальна компетенція – це сукупність  компетенцій  студента в сфері самостійної пізнавальної  діяльності, що містить  елементи  логічної, методологічної,  загальнонавчальної  діяльності. Сюди  входять знання й  уміння цілепокладання, планування, аналізу, рефлексії, самооцінки  навчально-пізнавальної діяльності. У межах даної компетенції визначаються вимоги  відповідної функціональної грамотності, а  також  уміння відрізняти факти від домислів, використання імовірнісних, статистичних і інших методів пізнання.
4.  Інформаційна компетенція.  За  допомогою  інформаційних  технологій  формуються вміння самостійно шукати, аналізувати  й  відбирати необхідну інформацію, організовувати, перетворювати, зберігати й передавати її. Дана компетенція забезпечує навички діяльності студентів стосовно інформації, що міститься в навчальних  предметах  і  освітніх  галузях, а також у навколишньому світі;
5.  Комунікативна компетенція  включає знання необхідних  мов,  способів взаємодії  з оточуючими  людьми, навички  роботи  в групі, володіння різними  соціальними  ролями  в  колективі.
6.  Соціально-трудова компетенція     визначає володіння знаннями й досвідом у сфері суспільної  діяльності,  у  соціально-трудовій сфері, у сфері сімейних відносин і обов'язків, у питаннях  економіки  й  права,  в галузі  професійного самовизначення.  У  дану  компетенцію входять,  наприклад, уміння аналізувати  ситуацію  на ринку  праці, діяти  відповідно до особистої й  суспільної  вигоди, володіти  етикою взаємин.
Компетенція  особистісного самовдосконалення  спрямована на  освоєння способів фізичного, духовного й  інтелектуального  саморозвитку  та емоційної  саморегуляції. Реальним об'єктом  у  сфері  даної компетенції виступає  сам  студент. Він опановує  способами діяльності у власних інтересах і можливостях, що виражається в його безперервному  самопізнанні, розвитку  необхідних  сучасній  людині особистісних  якостей, формуванні  психологічної грамотності, культури мислення й поведінки. Таким чином, наведене  вище дозволяє акцентувати  увагу  на пошуку  потенціалу,  що забезпечить оптимізацію  процесу професійної ідентичності, оскільки   знання,  навички,  уміння,  професійні  й  особистісні  якості  не  можуть  бути  розвинені  в  достатньому  об'ємі, якщо в технології розробки змісту і реалізації професійної  підготовки  не  буде  закладена єдина  інтегруюча  основа.  Тобто,  в  процесі підготовки  фахівців,  їх  самовдосконалення стає  актуальною  проблема  формування професійної ідентичності фахівців, як основи професійної підготовки. Компетентність є результатом  освіти, самоосвіти і саморозвитку викладача. Вона визначається досвідом та індивідуальною здатністю людини, її прагненням до безперервної самоосвіти й самовдосконалення, творчим ставленням до справи. Домінувальним чинником у педагогічній компетентності ми     вважаємо особистість викладача, його творчий потенціал. Також у державних документах вводиться поняття  “компетенції”. Ці поняття, на думку вчених, необхідно розрізняти. Так, А. Хуторський підкреслює, що  “компетенція” означає коло питань,   з яких   людина добре обізнана, поінформована, пізнала їх і має певний досвід. Мати    компетенцію означає    опанувати вміння, бути здатним виявити в даній ситуації набуті знання і досвід. Компетентність у визначеній галузі – це поєднання відповідних знань, досвіду і здібностей, що дають змогу обґрунтовано говорити про цю сферу та ефективно діяти в ній. Компетентність є результатом набуття компетенції.    А. Хуторський визначає освітню компетенцію як сукупність смислових орієнтацій,       знань,  умінь,            навичок і досвіду діяльності щодо певного кола об’єктів реальної дійсності, необхідних для здійснення особистісно і соціально значущої продуктивної діяльності. Він розрізняє загальнопредметні, предметні, а також ключові компетенції,    які в свою чергу поділяються на ціннісно-смислову, загальнокультурну, навчально-пізнавальну,  інформаційну, комунікативну, соціально-трудову компетенції та компетенцію особистісного самовдосконалення.
У контексті досягнення високого рівня педагогічної діяльності є сенс узагальнити дослідження різних авторів  (О. Бодалєва, Н. Кузьміної, А. Маркової та ін.) і визначити            акмеологічні     інваріанти        професіоналізму викладача:
• уміння здійснювати точні прогнози;
• високий рівень саморегуляції та самоконтролю;
• стійку образну сферу особистості;
• спрямованість на прийняття рішень у діяльності;
• налаштованість на самореалізацію  в професійній діяльності;
• удосконалення індивідуального  стилю та ін. 
Н. Кузьміна, розглядаючи психологічну структуру діяльності   викладача, виявила компоненти, за якими можна проаналізувати компетентність професійної діяльності викладача. Такими компонентами є: гностичний, проектувальний,  конструктивний, комунікативний, організаторський. Ми погоджуємось, що  комунікативна компетентність  викладача виступає вирішальною умовою успішності педагогічної взаємодії для досягнення  цілей і завдань навчання і виховання, що вимагає не просто розвитку товариськості як особистісної властивості, а й усвідомлення теоретичних основ, закономірностей,    специфіки педагогічного спілкування, спеціального оволодіння   технологіями            продуктивної взаємодії у педагогічному процес. Розуміючи важливість комунікативної компетенції, щорічно ми пропонуємо викладачам математичного факультету брати участь у семінарах і тренінгах з розвитку комунікативних умінь і навичок. 
освіти, самоосвіти і саморозвитку викладача. Вона визначається досвідом та індивідуальною здатністю людини, її прагненням до безперервної самоосвіти й самовдосконалення, творчим ставленням до справи. Домінувальним чинником у педагогічній компетентності ми     вважаємо особистість викладача, його творчий потенціал. Також у державних документах вводиться поняття  “компетенції”. Ці поняття, на думку вчених, необхідно розрізняти. Так, А. Хуторський підкреслює, що  “компетенція” означає коло питань,   з яких   людина добре обізнана, поінформована, пізнала їх і має певний досвід. Мати    компетенцію означає    опанувати вміння, бути здатним виявити в даній ситуації набуті знання і досвід. Компетентність у визначеній галузі – це поєднання відповідних знань, досвіду і здібностей, що дають змогу обґрунтовано говорити про цю сферу та ефективно діяти в ній. Компетентність є результатом набуття компетенції.    А. Хуторський визначає освітню компетенцію як сукупність смислових орієнтацій,       знань,  умінь,            навичок і досвіду діяльності щодо певного кола об’єктів реальної дійсності, необхідних для здійснення особистісно і соціально значущої продуктивної діяльності. Він розрізняє загальнопредметні, предметні, а також ключові компетенції,    які в свою чергу поділяються на ціннісно-смислову, загальнокультурну, навчально-пізнавальну,  інформаційну, комунікативну, соціально-трудову компетенції та компетенцію особистісного самовдосконалення.
У контексті досягнення високого рівня педагогічної діяльності є сенс узагальнити дослідження різних авторів  (О. Бодалєва, Н. Кузьміної, А. Маркової та ін.) і визначити            акмеологічні     інваріанти        професіоналізму викладача:
• уміння здійснювати точні прогнози;
• високий рівень саморегуляції та самоконтролю;
• стійку образну сферу особистості;
• спрямованість на прийняття рішень у діяльності;
• налаштованість на самореалізацію  в професійній діяльності;
• удосконалення індивідуального  стилю та ін. 
Н. Кузьміна, розглядаючи психологічну структуру діяльності   викладача, виявила компоненти, за якими можна проаналізувати компетентність професійної діяльності викладача. Такими компонентами є: гностичний, проектувальний,  конструктивний, комунікативний, організаторський. Ми погоджуємось, що  комунікативна компетентність  викладача виступає вирішальною умовою успішності педагогічної взаємодії для досягнення  цілей і завдань навчання і виховання, що вимагає не просто розвитку товариськості як особистісної властивості, а й усвідомлення теоретичних основ, закономірностей,    специфіки педагогічного спілкування, спеціального оволодіння   технологіями            продуктивної взаємодії у педагогічному процес. Розуміючи важливість комунікативної компетенції, щорічно ми пропонуємо викладачам математичного факультету брати участь у семінарах і тренінгах з розвитку комунікативних умінь і навичок. 

Немає коментарів:

Дописати коментар