понеділок, 5 червня 2017 р.

Моя улюблена поезія



Я так люблю поезію!!!
А найбільше твори Ліни Костенко.
(ілюстративний матеріал запозичений із загальнодоступних ресурсів інтернету)




ЛІНА КОСТЕНКО.
УСЕ МОЄ, ВСЕ ЗВЕТЬСЯ УКРАЇНА
БУВАЄ, ЧАСОМ СЛІПНУ ВІД КРАСИ.
СПИНЮСЬ, НЕ ТЯМЛЮ, ЩО ВОНО ЗА ДИВО,–
ОЦІ СТЕПИ, ЦЕ НЕБО, ЦІ ЛІСИ,
УСЕ ТАК ГАРНО, ЧИСТО, НЕЗРАДЛИВО,
УСЕ ЯК Є – ДОРОГА, ЯВОРИ,
УСЕ МОЄ, ВСЕ ЗВЕТЬСЯ – УКРАЇНА.
ТАКА КРАСА, ВИСОКА І НЕТЛІННА,
ЩО ХОЧ СПИНИСЬ І З БОГОМ ГОВОРИ.

ЛІНА КОСТЕНКО

"УСЕ ЗМІНИЛОСЬ. ЛЮДИ І ЧАСИ" 

Усе змінилось. Люди і часи.


Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси, 

а вже вона з нуклідами і сказом.


Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.


Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-90.html



Ліна КОСТЕНКО
ДОЛЯ
Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.
ЛЕТЮЧІ КАТРЕНИ (Ліна Костенко)

Ми — атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу
ні небес
Так і живем
од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо —
АЕС


***

Душа — єдина на землі держава

де є свобода чиста як озон

Кордон душі проходить над світами

а там нема демаркаційних зон

***

Хто в нашу долю тільки не втручався

В яких тенетах тільки не б'ємось

Духовний Чорнобиль давно вже почався

а ми іще тільки його боїмось


"Усі вже звикли: геніїв немає" Ліна Костенко

Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти.
Епоха несприятлива – ламає
іще в колисці геніям хребти.


Колись, давно, були якісь гіганти.
Тепер зручніші виміри – пігмей.
Напівнездари чи напівталанти,
в космічний вік – дремучий Птолемей.


І живемо. Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво ждать перестає.
Усі вже звикли: геніїв немає.
А що, як є? Зацькований, а є?!


А що як він між нами ходить, геній?
Вивозить з бруду цей потворний час.
Що, як за це вже зараз в наших генах
нащадки наші зневажають нас?!

http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-90.html

МІЖ ІНШИМ (Ліна Костенко)

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.

А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.

І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!


*****


Куди йдемо?

Який лишаем слід?

Хто пам'ять змив як дощик акварельку?

Все менше рук

що вміють сіять хліб

Все більше рук

що тягнуть все у пельку



ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ (Ліна Костенко)
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи - нелинь.
Святе письмо, по-їхньому - Коран.


Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я- Маруся. Я- із Богуслава.
У мене є непродана душа.


О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.


І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.


Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -
ну, як мені, чи гарно у чадрі?


І меч, і правда - цноти не жіночі.
Люблю чадру - і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.


Мого лиця не видно під чадрою.
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -
чого я зблідла і куди іду.


Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
…Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі.
http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-96.html

Людина починається з добра      (Л.Забашта).
Сказав мудрець:
-           Живи, добро звершай!
Та нагород за це
Не вимагай.
Лише в добро і в
Вищу правду віра
Людину відрізня від
Мавпи і від звіра.
Хай оживає істина стара:
Людина починається з добра!


КРИЛА (Ліна Костенко)

А й правда,
крилатим ґрунту не треба.
Землі немає,
то буде небо.
Немає поля,
то буде воля.
Немає пари,
то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина?
А що ж людина?
Живе на землі.
Сама не літає.                                   Скульптор Малгожата Ходаковская (Malgorzata Chodakowska)

А крила має.
А крила має!
Вони, ті крила,
не з пуху-пір’я,
а з правди,
чесності
і довір’я.
У кого — з вірності
у коханні.
У кого — з вічного
поривання.
У кого — з щирості
до роботи.
У кого — з щедрості
на турботи.
У кого — з пісні,
або з надії,
або з поезії,
або з мрії..
Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!
http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-97.html
ПРИТЧА ПРО ІМ'Я (Ліна Костенко)
Одного разу
десь у антиквара
серед старого мотлоху знайшли
шедевр мистецтва.
То була картина,
покрита пилом.
Хтось провів байдужо
по полотну рукою, —
і зненацька
в щілину очі глянули живі.
Гарячі, відчайдушні і веселі,
вони на всіх дивились з далини
крізь пил віків
і морок забуття.
Вони сміялись —
що їм забуття?
Що їм якихось два чи три століття,
якщо мірило існування — вічність?!
Всі заніміли,
навіть врівноважені,
скептичні, завжди стримані знавці.
А потім обережно і побожно
обтерли пил,
вдивлялися в мазки,
вивчали фарби, школу і манеру.
Хто це?
Веласкес, Дюрер, Тіціян?
Чи, може, зовсім невідомий майстер?
Мовчало загадкове полотно.
Ні найдрібніших літер, ні ознаки...
Художник, певно, написав картину
і, вражений великою красою,
забув ім’я поставити своє!..
А тут же, поруч, висіла картина
когось із містечкових живописців.
Така собі,
всього у ній потроху,
а головне —
ім’я на видноті,
мале ім’я із літер величезних!
«Мандрівки серця», 1961 р.
http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-72.html
"Отримала я ненаписаний лист" (Ліна Костенко)
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання — це мука. Кохання — це хист.
Кохання — це твій ненаписаний лист.
"Не оплакуй ні мрій, ні згадок" (Ліна Костенко)
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік...
Щастя треба — на всякий випадок.
Сили треба — на цілий вік.
«Проміння землі», 1957 р.
"На світі можна жить без еталонів" (Ліна Костенко)

На світі можна жить без еталонів,

по-різному дивитися на світ:

широкими очима,

з-під долоні,

крізь пальці,

у кватирку,

з-за воріт.

Від того світ не зміниться нітрохи.

А все залежить від людських зіниць —

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених — збіговисько дрібниць.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Шалені темпи. Час не наша власність" (Ліна Костенко)
Шалені темпи. Час не наша власність.

Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.

Кипить у нас в артеріях сучасність.

Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

І руки матері, що яблука внесли?!
http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-99.html
"Шукайте цензора в собі" (Ліна Костенко)
Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас — із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.
http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-100.html

ПОШТОВА СКРИНЬКА (Ліна Костенко)

Останні квіти.

Перший іній.

Свинцеве листя.

Срібний ґанок...

Поштову скриньку в колір синій

дідусь фарбує цілий ранок.

Погріє руки у рукавах.

на скриньку збоку поглядає.

Яскрава скринька, ой яскрава!

Від кого ж він листів чекає?

Такий старий і одинокий,

чоло скорботою вгорнулось.

Година.

Тиждень.

Місяць...

Роки!

Сини з війни не повернулись.

Спустіли храми голубині,

і розхитався ветхий ґанок...

Поштову скриньку в колір синій

дідусь фарбує цілий ранок.
«Вітрила», 1958 р.
  http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-71.html         
(Ліна Костенко)

Я в людей не проситиму сили, 

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.



Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестудених.

«Проміння землі», 1957 р.
http://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-102.html
***
"Яка різниця - хто куди пішов" (Ліна Костенко)
Яка різниця - хто куди пішов?

Хто що сказав, і рима вже готова.

Поезія - це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!


І то не є дзвінкий асортимент

метафор, слів, — на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.
__________________________________________
Життя, як річку, не перейдеш вбрід
Життя, як річку, не перейдеш вбрід.
Та, певно, в ньому і немає броду.
Заходь по груди у студену воду,
Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту –
Хай руки загартуються твої,
Бо доведеться плавати і проти,
І впоперек стрімкої течії.

Коли ж попадеш в смугу теплих течій,
Коли душа розніжиться без меж,
Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,
І вже навряд чи далі попливеш.

Зануриш серце у блаженну втому,
Запрагнеш тільки затишку... О, ні!
Як жити, зачепившись на мілкому,
То краще потонуть на глибині.
(Ліна Костенко)

Немає коментарів:

Дописати коментар